воно пустило коріння ще на півстоліття до Володимирового часу. Як видно з умови кн. Ігоря з Візантією 944 р., в Київі було вже багато христіян між дружиною, була тут і соборна церква св. Ілії. Вищий шар — дружина, боярство, купецтво — були вже досить христіянізовані, — тому й можливе було цілком отверте охрещення св. Ольги; тим і можна пояснити, що за Володимира та верства охрещувалася в першу чергу і негайнож, тай взагалі охрещення Киян одбулося досить спокійно, — в усякому разі без тих ексцесів, що дали себе знати на півночі. Коли перед Володимиром були вже христіяне, то була й єрархія, про істнування якої заховалися й деякі історичні вказівки[1], як се і всюди бувало на початку христіянства перед його офіціяльним визнанням. Христіянські прозеліти зверталися в своїх судових позвах не до поганської влади, а до представників христіянської єрархії, якими були Греки й Болгари і які розглядали позви на підставі христіянських законів. Та практика суду у нас по тих нормах, що чинні були в краю старої христіянської культури та за инших умов національних, поволі припасовувала норми христіянського права до звичаїв та світогляду новохрещеного народа. Пізнійшій владі, вже христіянській, залишалося йти тим самим шляхом — санкціонувати судовий уклад перших христіянських громад, — себто, взявши в основу христіянські норми, припасувати їх до звичаїв та світогляду новохрещеного народа. Норми христіянського права заховувалися в грецькому юридичному кодексови церковному — Номоканоні. Грецький Номоканон і ліг в основу права нашої церкви і першим актом самостійної рецепції сього права у нас був Церковний Устав князя Володимира Великого. „Потомъ же митрополитъ тѣмже сказа ми 7 съборъ греческихъ и номоканонъ, і како велиціи тіи цари не въсхотѣша сами судити тѣхъ судовъ ни вельможамъ ни бояромъ ни судиям ихъ, но предаша церкви и святителемъ. Такоже и азъ… далъ есми церкви святѣи Богородици, митрополиту всея Руси и всимъ епископомъ по всеи Рускои земли ты суды. Не уступатися ни дѣтемъ моимъ, ни унучатомъ, ни роду моему до вѣка не уступатися въ церковныи люди ни въ суды ихъ“.
Систематизуючи дальше ті справи, що Устав В. оддає до церковного суду, бачимо, що до сього суду одходять справи родинні та справи охорони чистоти віри, моралі й церковної
- ↑ „Історія Укр.-Руси“, I. 512–521.
