на державу та відношення громадян до неї. При кінці другого десятьліття 19 віку він прийшов до переконання, що громадяне не вдоволюються тим, щоб держава залишила їх в супокою, тільки домагаються відповідного заступництва в кермі державою. Тому він шукав способу примирення індивідуалізму з новітними завданнями держави, та знайшов її в ідеї „політичної орґанізації“, яка домагається, щоби державна влада витворювалася орґанічно з народніх сил. Метою державного устрою мало бути виховання в напрямку загального добра, не на основі заступництва всіх мас народніх, тільки позискуючи до управи такі сили, які знають як слід усі соціяльні відносини і тому найбільше надаються до кермування ними. Гумбольдт залишився все таки приклонником аристократії.
Натомісць у славного фільософа Канта стрічаємо цілу ідеольоґію французької конституанти з її змаганням до демократизму. Його теорія права й держави знаходиться в ріжних творах, але головні ідеї походять щойно з кінця 18 віку („Metaphysische Anfangsgründe der Rechtslehre 1796).
Хоч Кант зазначує ріжницю між етичними та правними обовязками, всеж таки вихідною точкою правного погляду являється його погляд на етику.
Він ідеаліст — та провідник етичного індивідуалізму. Основою етичної і тим самим правної системи є вольна воля людини. Чоловік мусить стреміти до того, щоби погодити свою волю зі своєю „свободою“. Він мусить піддати свободу під закон „єдности“, щоб задержати те, що є основою вартости цілого життя, себ-то вартости чоловіка, як „особи“. Свобода волі — се сила, підпорядкуватися під поняття „повинности“. Чоловік, свідомий обовязку, здійснювати в житті те, що повинно бути, має вольну волю. Зміст сего обовязку, на якім основується вольна воля, указує розум. Він опирається на волі загалу, на волі „мислячих людей“, себ-то спільноти. Індивідуальна воля мусить підпорядкуватися „загальній волі“, та на сій основі конструує Кант катеґоричний імператив: „Поступай так, начеб максіма твого ділання мала через твою волю стати загальним законом природи“. Так кожний матиме своїми ділами вплив на загал, кожний означуватиме своїми ділами ніво поведення других, та являється через те частиною ідеальної спільноти, звязаної рівними етичними законами. Одначе чоловік не перестає бути представником етичної свободи і є — як такий — самометою і носієм етичного самовизначення.
