право основується на ідеї вічного мира в усіх державах. Всеж таки мусять існувати ріжниці між державами, головно з огляду на ріжниці мови й віроісповідання, та залишається завсе принців моральної політики, щоби народи лучилися в своїх державах на правних поняттях свободи й рівности.
Але Кант не зупинився на самій теорії „розумової“ держави; він зробив деякі уступки й для „емпіричних держав“ — мабуть навчений досвідом зворушаючих подій французької революції. Тому бачимо в него побіч теорії суверенности народу далеко сягаюче та майже необмежене право реґента супроти громадян, проти якого громадяне не мають ніякого правного способу, ні детронізації, ні засудження на смерть. З другогож боку признає Кант державам право вмішуватися в справах загального добробуту та економічної старівлі, покликуючися на се, що мовляв найважнійші з тих справ належать до самоудержання держави супроти зовнішних ворогів.
Класична німецька фільософія згадує побіч Канта звичайно Фіхтого (Fichte). Фіхте переймив від Канта теорію розуму і етично-індивідуалістичний напрямок, але в богатьох питаннях пішов своїми питомими шляхами. Для загальної науки права й держави його значіння далеко більше, ніж Канта, раз тому, що вихідна точка його фільософічної системи більше відповідає загальному характерові права, а вдруге тому, що живучи на границі 18 та 19 віку і будучи свідком важних для правного розвитку подій, представив у своїх творах три основні погляди, які характеризують головні суспільні течії 19 віку: індивідуалізм, соціялізм, націоналізм. Його фільософія вказує нові шляхи не тільки індивідуалізмові, але відріжняючи точно суспільність від держави, також пізнійшому соціялізмові та націоналізмові.
Всі ті три течії вяжуться в його фільософії славною теорією чину і теорією людського „я“. Основою світа є чин (діло). Сама думка не вистачає; людський розум мусить знаходити свій вираз у ділі; тому не досить, щоби чоловік був свобідний та незалежний, він мусить ділати, творити, він мусить життя формувати. Зовнішні відносини мають велике значіння; справжня свобода проявляється також чином, а саме підпорядкуванням світа людському розумові. Останньою метою чоловіка повинно бути підчинення всего, що не має розуму, по своїм власним законам. На місце Кантівського імперативу Фіхте ставляє заклик: „Поступай так, щоб максиму свого ділання міг ти собі подумати як вічний закон для себе“.
