ставляє звязок усіх діл дотичної народньої спільноти, цілість духового життя, з якої родиться державна культура. Державне життя народу розвивається постійно і так витворюється народній характер. Тому й „загальна воля“ народу не є тільки сумою волі всіх осіб, що є сполучені в державі, але психічною результантою в тім самім значінню, в якім сполучені твори душевного життя не є аддіцією поодиноких елєментів, тільки загальною результантою взаїмно ділаючих на себе душевних сил.
Зазначивши сим чином становище науки про державу в системі психольоґії народів, Вундт приступає до відношення суспільности до держави. Він відріжняє два роди суспільности: оден обіймає цілість живучих зі собою людей та зберігаючих релятивну єдноту суспільного обороту і звичаю; другий обіймає тільки частини попередньо згаданих звязків, причім поодинокі члени вяжуться зі собою на основі свобідної сполуки. До першої катеґорії належать сталі звязки, як родини, роди, племена, держави — до другої катеґорії корпорації, товариства, стоваришення і т. д.
З хвилею, коли згадані поодинокі спільноти підпорядкувалися загальному порядкові найвищого соціяльного звязку, повстала держава. Щойно в державі одержали спільноти отсю єдність, яка обіймає та як найбільша спільнота підпорядковує їх під свою владу. Супроти спільнот низного типу держава визначується двома характерними моментами: автономією і автаркією. Автономія — значить: володіння над собою, незалежне від ніякої чужої волі; автаркія: можність виконання своїх постанов із своєї власної сили (се останнє поняття є тільки релятивне). Тому держава не може бути ні сумою самостійних одиниць, звязаних зі собою буцім-то якимсь договором, ні побільшеним образом автономії індивідуальних осіб. Автономія одиниці ріжниться основно від автономії держави і від автономії инших суспільних звязків. Одиниця безпосередньо переводить свої індивідуальні мотиви в дійсність — та перешкоди є можливі тільки з боку других людей. Автономія суспільности (значить: суспільних звязків з виїмком держави) є обмежена з огляду на ті передумови, які склалися на неї ходом розвитку. Натомісць автономія держави відзначується тим, що поминувши зовнішний примус, якому підлягає кожна воля, не є ніколи обмежена чужою волею.
Відношення права до держави не лежить у тому, що право є, мовляв, характерною прикметою кожної держави, бо
