получилися зі собою для здобуття спільної ціли, притім кожний член, ділаючи для ціли спільноти, ділає і для своєї ціли. Юридично беручи, треба для заіснування такої суспільности осібного договору, але в дійсности істнує в суспільному житті така сполука і без тої форми. Суспільність являється тому справжньою організацією життя для других і при помочі других. Сим чином поняття суспільности покривається по части з поняттям держави. Але тільки по части: а саме остільки, оскільки суспільність потребуватиме для переведення своїх цілей зовнішного примусу. Суспільність не потребує однак часто такого примусу. Торгівля, промисел, земельне господарство, фабрикація, мистецтво, наука та домашні і життєві звичаї організуються звичайно самі, без зовнішного примусу. Держава виступає в сих справах зі своїм примусовим апаратом лише тоді коли хтось нарушив сей порядок, який вони самі собі означили, щоб забезпечити сей лад.
В поняттю права є два головні чинники: власть і норма; право повстає на основі власти сильнійших, що в своїм власнім інтересі обмежують себе нормами з огляду на слабших. Право не є самометою, тільки способом до мети; останньою метою права є існування суспільности. Якщо покажеться, що суспільність не може дальше існувати в дотеперішнім правнім стані, сила запановує над правом і робить се, чого треба.
Примус являється зовнішною основою права й держави. Держава є керманичкою правного примусу. Дисципліною примусу є право. Орґанізація соціяльного примусу обіймає дві функції: установу зовнішного механізму сили і приписів уживання сього механізму. Перша припадає державі, друга праву.
Внутрішною стороною права є норма. Норма є приписом людського поведення, — абстрактним імперативом для орґанів державної влади, жадати означеного поведення від других.
Право повинно змагати до справедливости, значить до матеріяльної і формальної рівности людей. Хоч се змагання не відповідає людській природі, право мусить все таки до того стреміти, бо сього домагається добро загалу.
Взагалі змагання до загального суспільного добра є головною основою суспільного життя. Так приходить Ієрінґ до поняття соціяльного утилітаризму з тезою, що поняття етики в суспільности сходяться з поняттям суспільної пожиточности. В концепції Ієрінґа відіграє соціяльна етика дуже важку ролю; вже в нього стрічаємо погляд, що сам механічний
