згори до таких порядків, яких вони не хотять. Чи великі, чи малі справи мусять залишитися в руках самих народів.
Цілий світ повинен стреміти до забезпечення та утривалення мира в майбутньому. Та справжній, всесвітний мир є лише тоді можливий, коли всі вольні народи получаться зі собою в оден великий звязок народів. Се може наступити щойно тоді, якщо всі народи здобудуть повне право на самовизначення та на справжніх демократичних підставах покладуть основи своєї внутрішної та зовнішної свободи.
4) Слідами Вільсона пішов проф. Масарик, теперішний президент Чесько-Словацької Республики.
Щоб доказати право „малих“ націй на свою власну державність, Масарик придивляється національному принціпові з історичного та культурно-психольоґічного становища. Національний принціп проявляється на його погляд питомим та дуже сильним почуванням, як любов до матірної мови і до цілого єства тих людей, котрі говорять тою самою або дуже до себе зближеною мовою, як любов до землі, на якій вони живуть; та се не тільки любов, оперта на природній звичці, але свідома любов, оперта на ідеї: нації мають свою культурну та політичну програму, яка є ділом спільної історії і рівночасно нормує сю історію. Се не тільки само почування, чи інстинкт — се глибоко вкорінений принціп, національна ідея зі змаганням до національного ідеалу. Проблємами національного принціпу займалися визначні історики, антропольоґи, етноґрафи, ґеоґрафи, фільософи історії та соціольоґи 19. і 20. століття — се найліпший доказ, що національність є загально признаним принціпом і що вона проникає ціле суспільне життя. Важне є відношення національности до держави. Нація та національність є цілю суспільного змагання, держава способом до осягнення сеї ціли; de facto стремить кожна свідома нація до своєї власної держави. Національний принціп є розмірно новий, між тим коли держава є так старою та загальною інституцією, що вона, як така, є для суспільности найбільше вартна. Нація є культурною орґанізацією, свобідною та природною орґанізацією — держава є перш за все орґанізацією влади, себ-то власти над власним та й чужими народами. Теперішня держава розвинулася з первісної військової і віроісповідної орґанізації, як держава якоїсь династії або як орґанізація якоїсь кляси (шляхти чи плютократії), вона не респектувала національних ріжниць і тому теперішні держави є звичайно національно мішані. Так повстав
