відкрити мету права й держави на найблизчу добу, спираючися на потенційні дані теперішної доби. Взагалі: фільософія права повинна бути висловом своєрідного правного еволюціоналізму. Вже Гердер, Савіні і Геґель заступали теорію розвиткової лінії в історії.
Та питається, в чому лежать характерні прикмети правничого методу, про який була згадка повище? Обмежуся на коротких загальних зауваженнях, та кількох прикладах. Як було сказано, дослід права є дослідом порядку суспільного життя. Правник мусить виходити від життєвих подій в суспільности, та якраз сі події є першою реальною основою його досліду. Закони впорядкованого суспільного життя — се дальший висновок із тих реальних основ. Одиниця належить сюди остільки, оскільки є членом суспільности і як така грає в ній визначну ролю. Її внутрішне, психічне життя, не може бути предметом науки права — лиш остільки, оскільки воля її проявляється на зовні і тим чином набуває значіння в суспільному житті, заважує людська воля в царині права. Не воля, як внутрішний процес, тільки діло, як зовнішний момент у суспільному житті, може бути вихідною точкою правничих міркувань. Але що життя в суспільности домагається діл, а за тим означенного поведення від людей, то не лише діло, як activum, але й діло, як negativum, не тільки як чин, але й як залишення, матиме в праві велике значіння. Правда, що судячи людські діла, треба нераз судити й людську волю, але студія того внутрішного процесу належить як слід до етики та психольоґії, і не може, по мойому, досліджуватися правничим методом. Ні на волі, як такій, ні на вольній волі не можемо спирати системи права: внутрішний процес доброї волі не ріжниться від внутрішнього процесу самоволі — а зрозуміння „вольної волі“ є в науці так складне й непевне, що годі на ній оперти системи права, яке є системою порядку в суспільности. Апотеоза волі, яку стрічаємо декуди в давному римському праві, не є і не може бути основою модернього права, модерньої держави. Навіть ті теорії, що намагалися суть субєктивного приватного права добачувати в „пануванню волі“ („Willensherrschaft“ Віндшайда), належать сьогодні до пережитків старої романістичної теорії. Коротко кажучи — волюнтаризм не пояснює суте модернього права ні держави.
Правда, що говоримо про „загальну волю народу“ або про „загальну волю держави“ — але по суті се ні воля, ні
