переписувався з тими змінами, які вимагалися потребою практичного його вживання. Таким чином, поза всіма змінами тексту Устава В., сама основа його остається автентичною.
Ми всеж повинні застерегтися, що розуміємо автентичність основи Устава В. не зовсім так, як розуміє її проф. А. Павлов, що визнає Устав В. „автентичним з матеріяльної, та неавтентичним з формальної“ і тому гадає, що памятка ся „склалася з приватних та, певнійше, ріжночасних записів про автентичні розпорядження св. Володимира у справах церковних“. Як би примітивним не вважати державний апарат за часів Володимира В., в деякому разі така важна законодатна памятка, що регулювала відносини між церквою та державою, могла бути зафіксована більш офіціяльним способом, ніж прості, приватні, що загально не обовязували, записи. Літопис свідчить, що закон меншого значіння, в якому було заінтересоване юридично освічене духовенство, — закон про десятину — був оформлений в певний акт офіціяльний та урочисто положений на сховок до Десятинної церкви. Фактична можливість для своєчасної писаної фіксації закона була цілковита. „Коли істнували перед Володимиром значнійші христіянські громади, каже проф. М. Грушевський, — то мусіли бути завязки школи і книжности“[1], мусіли бути книжні та письменні люде, що служили христіянському князеви в його державних потребах, особливо в тих, що належали до справ христіянської церкви. Тим більше в сім випадку могли допомогти йому і навіть були в тім безпосередно заінтересовані такі досвідчені в сих справах правники церковні, як тогочасні епископи, родом Греки, яких було тоді найменше 5—6. Дальші ріжночасні записи в Уставі Володимировому появлялися вже додатково — з тим приблизно змістом, як се вже згадувалося, та з тим правдоподібно походженням, як се уявляє проф. Павлов про заведення умови Ярославичів до кодексу Руської Правди; але сама основа Устава не могла повстати в формі приватного запису. Вже син Володимирів залишає по собі великий писаний кодекс судовий, а ще через яких сто літ навіть князі окремих уділів не вбачають иншої, як офіціяльний акт, форми для зафіксовання своїх правних відносин до церкви. Тим з більшою певністю можна се сказати про великого князя київського, про особу Володимира Великого, який мав прецеденти важних офіціяльних актів в умовах
- ↑ „Історія Укр.-Р.“
