Суперечка повстала за Пинськ, і звідти правдоподібно пішли і дальші консеквенції. Цїла Пинщина таки того самого року 1657 р. піддала ся через своїх репрезентантів Богданови Хмельницькому і він, очевидно, без довгого роздумуваня анектував її до України, відобравши від людности присягу вірности, а в самім містї наставивши своїм резидентом Грушу. Бєнєвский хотїв спочатку нахилити Виговського до добровільного звороту, але се не удало ся, бо козаки упирали ся на тім, що сю територію зайняв їх небіщик гетьман на добровільне прошенє людности. Так само не згодив ся Виговський, а на останнїй проєкт польського дипльомата, щоби цїлу ту справу віддати під рішенє самій Коронї, відповів тим, що для певности зажадав ще раз зложеня присяги відповідно до дипльому Хмельницького.
Десь з початком 1658 р. литовський гетьман Сапіга наскочив несподївано на Пинськ і прогнав звідси уміщений незначний козацький ґарнїзон. Се, річ ясна, викликало серед козаків велике обуренє, перемирє уважано через се за нарушене і Виговський грозив виступити в оборонї пинської людности з оружною інтервенцією. Але на жаль і свої не дуже держали ся даного слова: під ріжними претекстами переходили і козаки границю, чи то за живністю, чи просто нападаючи на шляхту, або помагаючи їм в їх наїздах. І так прим., коли воєводич Лєщиньский просив до своїх дібр залоги, Виговський використуючи се, увів козаків до Полонного, Константинова, Заслава і Межиріча, Острога, Гущі, Степаня і Корця. А начальник тих залог, полковник Іван Тарнавський зробив для себе з Межиріча резиденцію і операційний пункт, і своїми козаками мало по малу зайняв знов значну часть Пинщини і території між Горинею і Случом. Виговський знов для злагодженя страху і заспокоєня Поляків в численних листах до значних осіб обвинувачує начальників польських залог. Закликає вправдї польське правительство до згоди і помочи, але сам дальше забирає і фортифікує твердинї. Щось подібно поступав собі кільканайцять лїт пізнїйше в Хвастовщинї і славний Семен Палїй.
Се робило Бєнєвскому найбільше клопоту, і він в своїй незвичайній зручности, тоном розпуки і плачу, з одної сторони благав Ст. Потоцкого і Сапігу не давати приводу до зломаня перемиря, а з другої сторони перестерігав намісника Виговського Івана Тарнавського і подільського полковника, граничного стражника Федора Михайловича. Взагалї обі партії переконували себе в своїй слушности і невинности, але зовсїм
