Сторінка:Записки Наукового товариства імени Шевченка. Том LII (1903).pdf/37

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


до культурного етану не дорівнювало иньшин провінціям монар­хії. В руських землях сеї нової провінції, теріторіяльно положених на розграничу двох племен, руського і польського, де від віків стрічали ся з собою дві цівілїзациї, західна й східна, та бороли ся з собою два культи, римський з византийськии, русь­кий місцевий елемент, не витворивши в своїм лонї живої відпорної сили, стратив у тій кільковіковій культурній боротьбі свою інтелїґентну й економічно засібнїйшу верству і підупав що до свого національного розвою та питомої культури до та­кої крайности, що в пору, коли Австрія заволоділа згаданими руськими землями, руський нарід складав ся лише з простого не­письменного селянина, прикованого як робучий інвентар до землї і, не богато висшого культурно та економічно засібнїйшого сільського духовенства, котре теж не відчувало висших культурних потреб. Оба ті, пізнїйше головні народнї чинники придержува­лись в тих часах руськости не силою національної сьвідомости й національної традициї, але лише силою традициї руського обряду.

Вже в першій половинї XVII в. автор записки „Пересто­рога зѣло потребная на потомные часы“ жалує ся, що не тілько „въ городѣ Краковѣ, но такожь и во Львовѣ книгъ словенскихъ великими склепами знайдешь замкненыхъ, которыхъ на свѣтъ не вы пустятъ; такъ есть и во Львовѣ у мниховъ доминакановъ склепъ великій книгъ нашихъ словенскихъ учителскихъ, до купы внесенныхъ..“ [1] Ся лєґенда була виразом того почутя інтелїґентного Русина, що руська книжка була рідкістю. Се почуте мусїло бути ще сильнїйше в XVIII віцї, коли та книжка ставалась у нас чим раз рідшою, а коли яка від часу до часу друком появила ся, то служила головно для лїтурґічних і церковних по­треб, але вкінцї й таких у нас не ставало...

При занятю Австрією Галичини була у Львові одинока руська друкарня Ставропигійського Брацтва, заснована в 1586 р., 3 одинокою на цілий край руською книгарнею. Але се Ставропигійське Брацтво, що було змушене перемінити в 1788 р. свій устрій і назву на Ставропигійський Інститут[2], підупало було

  1. Див. Акты относящіеся къ исторіи Западной Россіи, собранные и изданные Археографическою Комииссіею. Томъ IV. С.-Петербургъ, 1851, № 149.
  2. Ставропигійське Брацтво було Губерніальним розпорядженєм з д. 4 цьвітня 1788 ч. 7483 наслїдком декрету надворної канцелярії з д. 21 марта 1788 розвязане, і аж по довгих просьбах і переписках, коли Брацтво вдало ся в просьбою безпосередно до цїсаря Йосифа II, ц. к. краєва ґубернїя рескриптом з д. 23 жовтня 1788 ч. 24491 на основі декрету надворної канцелярії з 7 жовтня 1788 ч. 1941 розпорядила, що „Der Titel Bruderschaft hat aufzuhören und die aus der g. k. Nation ausgewählte Versammlung den Namen Väter der Stauropigianischen Kirche und Schule anzunehm en...“