Українські, польські й московські співанники з XVII та XVIII в., що містять у собі укр. вірші, духовні канти та народнї піснї, звернули на себе в остатнїх роках пильну увагу. Заходом проф. Грушевського, В. Перетца та В. Гнатюка опублїковано доси таку масу віршованих укр. творів із тої доби, про яку ще недавно анї не думали історики лїтератури. Там, де вперед не видно було нїчого, або добачувано лише сїру мертвеччину, язиковий макаронїзм та несмачні панеґірики, тепер при близшім дослїдї можна завважити певний розвій, боротьбу ріжних течій, ріжнородні змаганя, ступневе вироблюванє мови й віршової форми, проби письменства близького до народнього житя й його інтересів. І тож, додаймо, се доси зроблено лише початок працї; маса матеріялу ще лежить у рукописах, маса питань ще ледви зазначена, богато пороблених доси висновків прийдеть ся перероблювати, коли виринуть нові матеріяли.
До таких зазначених, але задля недостачі матеріялу ще не рішених питань належить і те: як виглядала українська нар. пісня, а специяльно лїрична (не обрядова, а індівідуальна) в XVII віці і давнїйше, перед доконанєм найстарших звісних нам записів? Історія розвою поетичної творчости доказує нам, що така чисто індівідуальна лїрика, хоч і як се нам може видаватись дивним, являєть ся не на початку, а на кінцї еволюциї, рівночасно з тим, як і сама людська індівідуальність робить ся самостійною, одержує певну цїну і почуває свою вартість супроти переможного звязку громади, роду, сім'ї. З другого боку
