а „ведучи по абдикації Яна Казиміра, на трон кн. Найбурського, поставив умовою знищеннє козаччини“[1]. Справедливість одначе вимагає зазначити, що не до всіх козаків так вороже ставив ся бувший ґенерал артилерії Руського князівства. З листа до Степана Немирича Петра Васильківського „полковника овруцького“[2], покривдженого „Москалями та дейнеками“, знаємо, що Немирич був ласкавий на людей „зруйнованих нашими ворогами“, але треба додати, що полковник овруцький підкреслював в свому листї те, що він не допустив сих „ворогів“ до Норинська та инших маєтків Немирича і твердо обіцював і надалі стерегти їх від всяких „dolegliwości…“
Сих кілька уваг вважали ми потрібним подати як пояснення до висше наведеного акту; маємо надію вернути ще колись до сїєї теми, дослїджуючи становище української шляхти в тодїшньому національному житю українського народу, — тодї може на загальному тлї виразнїйше виступить сильветка Степана Немирича, сього одного з богатьох прикладів суспільної безсилости та національного занепаду т. зв. вищих верстов українського народу.
Коли черняхівська лїнїя Немиричів в процесі денаціоналїзації української шляхти дала таких горячих протестантів як Юрій і людей хоч своїм урядом звязаних з іменем свого народу як ґенерал арт. вел. кн. Руського — Степан, то друга лїнїя — олевська зовсїм пасивно піддавалась сьому процесови і прямувала по лїнїї найменчого опору туди, куди тягнула українську шляхту її історична доля. З лїнїї олевської сучасником Юрія і Степана був згаданий вже Йосип-Карл Немирич; батька його Олександра, що міцно ще держав ся „благочестія“, вбили селяне в 1648 роцї. Син покинув предківську віру і цїлковито перейшов до табору тих, з ким лучило його суспільне та економічне становище — до табору польської і католицької шляхти. До нас дійшов його заповіт, з котрого подаємо тут без коментаріїв деякі уривки, як цікавий причинок до історії заводення унії в Україні і як причинок до характеристики тих змін в житю народнього орґанїзма, що тягнула за собою денаціоналїзація маючих і „власть імущих“ верстов:
