стість така сама невіднімана частина світоспоруди, як і зовнішній організм: самостійність, замкненість, відокремленість їх однакові: за них завсіди можна говорити, але додаючи «в міру можливости». Коли всесвіт є система — а це річ певна, — то в ній мусять бути частини, що не спливаються з цілим абсолютно; але їх відокремленість, замкненість, самостійність обмежується на загальну неподільну спійність на взір того, як самостійність і ин. частин нашого організму обмежується на його спійність, але тільки без порівняння в більшім ступені. Особисте й загальне або понадособисте — два однаково невіднімані означення нашої істоти.
Одначе множність особистости не виключає її одности. Одність у мнозтві, мнозтво в одності — підставові означення організму і зовнішнього і внутряного.
г) Як зовнішній організм розвиває з себе діяльність наслідком спервопочатку заложеного в нім гону під упливом середовища, так само і особистість.
Життя особистости означується як самодіяльність. Не можна проте забувати близького стосунку особистости до середовища. Без середовища була-б вона безчинна, мало на тім, вона була-б неможлива: усамітнити особистість від середовища значило-б її спустошити, знищити. Особистість може існувати і в пустелі, але й тут, не кажучи вже за зовнішні впливи, що ніколи не перестають, вона живе тим змістом, що принесла з собою і що одержала (згідно з попереднім) головно зовні.
ґ) Особистість об'єднує мнозтво процесів; з них головний, — подражнення і відділання на нього.
Всі наші стани: відчуття, виображення, мислі, поняття, бажання, зворушення і ин., то — процеси. Всі вони виходять на те, що з середовища ми одержуємо подражнення і відділуємо на нього чином. В подражненні ми приймаємо рух в одній формі, а в чині повертаємо його в инший. Тут відповідність виміні матерій в зовнішнім організмі.
Як фізичний організм одно засвоює, а друге ні, так само і духовий. Асиміляція і тут попереджує повний або неповний розклад. Кожне засвоює, що сприймає на свій обичай: кожне вибира з того, що сприймає те, що до нього пасує і так, як воно до нього пасує. Через те, що складніше сприймане, то менше одноманітности в його сприйманні.
І духову поживу, подібно до тілесної, засвоює особистість у потрібній для неї мірі. Незасвоєне може триматися недовго і відкидається.
Кожне подражнення справляє зміни в нас, а як подражнень без краю багато, то ми безперестань відмінюємося, стаємо иншими, новими, заховуючи проте серед цих змін рухому одність.
Одність особистости або «я» серед мнозтва станів є загально визнана річ. Але потрібно стисліше означити природу цеї одности. Вона не є не порушна і незмінна, завсіди собі рівна одиниця, а звязок, що об'єднує мнозтво станів, в певних межах змінна і рухома.
