Сторінка:Записки соціяльно-економічного відділу. Том IV. 1926.pdf/127

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

воно для людей гойно обдарованих, що напружено відчувають в собі пульсування життя, воля така-ж дорога, як і саме життя. Вона, зрештою, конечна річ на розвиток усякого життя. Тим воно вся політична і суспільна історія є історія боротьби за волю.

Чим дужчий в особистости порив до самоусталення і саморозгорнення, тим важче уникти їй зіткнення з иншими, тим настирніше змагання до панування над ними, до їх поневолення. Жадоба влади, властива в тій або иншій мірі всім особистостям, в дужих невгамовна. Такі особи змагають поневолити собі инших в духовій царині не менше як в инших. Значіння особистости в житті дається означити широкістю і міццю забору, що вона чинить, і числом тих, що вона заневолює. Коли середовище не поступається, то особистість до нього пристосовується, а коли воно поступається, то вона пристосовує середовище до себе.

Властивість особистости пристосовуватися є загально відома річ: без такого пристосування суспільне життя було-б неможливим. Оригінальність, своєвзірність не инак толеровані в товаристві, як в тісних межах. Всяке чи волею, чи неволею, а змушене плинути спільною течією. Поступ суспільности що-раз більше загладжує різниці. Оригінальні люди стають за рідкість. Але й народи втрачують своєвзірність, що заховується тепер тільки в дикунів. У кожного культурного народу дома так само, як і за «кордоном»: подібні вулиці, будинки, убрання, сполучення, і т. ин.

Здатність людини впливати на оточення в своїх цілях ще краще відома: в такім упливі головний зміст життя. Скрізь людина, яко мога, відмінює середовище згідно з своїми планами і намірами. Різноманітність природи чим-раз більше уступається перед одноманітним людським царством. Неперехідні ліси, болота, пустелі, дикі звірі, рослини — все це потроху підпадає вирівнюючому бігові життя. Дикі народи, що безсилі пристосуватися до нового життя, гинуть. «Блідолиций» стає одиноким орударем життя: одноманітність, а через те й упосполичення — його неминучий жереб.

В духовій царині те саме, що і фізичній. Широким спілкуванням народів і широким розповсюдженням преси все нове стає швидко надбанням усіх, і, переходячи крізь мнозтво свідомостей, перемішується з иншим новим і старим. Коли не сами авторі, то їх викладачі пристосовують нове до рівня загалу, «популяризують» і тим затирають обличчя, роблять обіговим, або, що на те-ж саме, — спосполичують. Зрештою, вигадливість в духовій царині невелика. Історія мисли, в загальнім і головнім, є повторення з деякими змінами розмірно небагато чого. Оригінальну думку перетлумачують тлумачі, а тих ще инші, і так без кінця. Через це оригінальне обертається на обігове і посполите. Дужі особистості звичайно не вміють пристосовуватися до нижчого рівня; зате слабі припасовують те, що дають дужі до рівня слабих.

Порив до найширшого і найдовшого життя найнаочніше виявляється в творчості. Кажучи словами Платона, коли вагітні на тіло змагають увіко-