Каліш, року Божого 1927.
Визвольний рух націй, що має характер історичного процесу, бере свій початок в глибокій старовині, ще в тих часах, коли людність згуртувалася в племена й народи.
В історії кожної з новітніх націй, що посідають власну Державність, є сторінки, присвячені визвольній боротьбі з-під ярма якого-будь гнобителя, сторінки, на яких виховуються нові покоління.
Навіть Москвини, ці вперті та непримирені вороги визвольного руху та самостійности підбитих та гноблених ними народів, і ті мали свою епоху визвольної боротьби з під Татар. Величезний та майже одночасовий вибух визвольних стремліннь в ріжних націях на протязі XIX століття звернув увагу істориків на це явище і подав підставу трактувати ціле XIX століття — яко епоху боротьби за національність та самовизначення народів.
В наслідок цього процесу визвольних змаганнь націй, що виявлялися чи то в первісній формі — повалення влади наїздника-гнобителя, — чи то в послідуючій вижчій — приєднання до незалежного осередку тих відламків нації, що жили по чуженаціональних Державах — виникає на протязі XIX століття цілий ряд таких нових національних держав, як Німеччина, Італія, Греція, Сербія, Болгарія, Румунія.
Велика світова війна й наступниця її в багатьох державах — революція, дали новий імпульс визвольним змаганням поневолених народів, що й закінчилися, завдяки внутрішньому росклядові пануючої нації, цілковитим успіхом. Так повстали на руїнах Австрії й Росії новітні національні держави: Чехословакія, Мадярщина, Сербія, Румунія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, й на короткий час Україна, Грузія, Азербейджан та инші.
Вступ до семї вільних народів Ірландії, що відвоювала собі признання з боку Англії, переможця в світовій війні, — є найяскравшим доказом могутности та проявом дальніщого розвитку процесу визвольних змаганнь поневолених націй в часи післявоєнні.
