Спустилися сутінки. Гарматна стрілянина поволі затихала, замовкли кулемети, й тільки час від часу чулися ще поодинокі рушничні постріли.
А тем часом від житомирського шляху наближалася допомога. Ішов полк під командою полковника Петрова з величезним обозом провіянту, зброї й набоїв.
Полк ішов до Центральної Ради, як до Меки української, аби висловити представникам народнім своє співчуття й віддати себе в їхнє розпорядження.
З Центральної Ради вийшли привітати їх: Борис Мартос — від уряду, Микола Левитський (артільний батько) — від Центральної Ради та я — від Установчих Зборів.
Ніколи не забуду палкої промови одного з козаків, який, між иншим, говорив, що хоч він є й простий неосвічений селянин, але серцем і душею відчуває ту правду, за яку змагається Центральна Рада, відчуває, що за них — селян і за Матір Україну борються її члени, і цю правду відчувають також і всі його товариші, що прийшли віддати нам своє життя.
„Чи так, брати, я кажу?“ — звернувся він до своїх товаришів.
„Так! Так! Правда! Правда!“ — як один загомоніли всі козаки.
„Слава Центральній Раді!“ — вигукнув хтось серед них.
І гучне могутнє „слава“ сотень голосів пролунало далеко серед зимової ночи.
Я відчув тоді в душі своїй велику радість і зрозумів, що цей нарід вартий волі, вартий своєї самостійної держави, і вічна ганьба тому, хто цій ідеї зрадить і відступиться від свого рідного народу.
Не менше зворушення викликав своєю промовою й полковник Петрів. Між иншим, він казав: „Я йду боротися за ваші ідеали, бо це ідеали всесвітні, ідеали народоправства, порядка й закона, і ми віддали всі сили наші, щоби не допустити большевицьких узурпаторів кинути в нещастя й анархію цвітучу Україну. Нас вийшло вдвічі більше, ми йшли кілька днів походним порядком, і за цей час майже половина хиткого елєменту розбіглася, але ці, що остались і дійшли — де самі свідомі українці й ці вас не зрадять і не залишать ніколи! Посилайте нас на боротьбу — ми готові!“
Під час цих промов вийшли з Центральної Ради ще кількадесять депутатів і мовчки слухали. А старий борець за волю України, М. Левитський, підійшов до полковника Петрова, стиснув його руку, поцілував і зі слізми у голосі звернувся до козаків:
— Сини мої! Я тридцять пять літ чекав цього часу! Визволення України почалося, і, як доведеться тепер умерти, я вмру спокійно, бо знаю, що тепер вже ніяка сила не задушить волі нашого народу.
