П. СУЛЯТИЦЬКИЙ.
Серед проводирів російського білого руху ґенерал барон Вранґель був безперечно однією з найвидатніших фіґур. З його іменем звязаний не тільки цілий кримський період цього руху, а й окремі важливі моменти попередньої доби. Тому цілком зрозуміле те зацікавлення, з яким читач бере в руки його „Записки“. Але, в залежності від того, чого саме він шукатиме в них, це зацікавлення може бути і не зовсім оправданим. Той, кто бажав-би познайомитися з військовими операціями протибольшевицької війни на Північному Кавказі, вздовж Волги між Царициним та Камишиним і почасти на Україні, за час від серпня 1918 до січня 1920 року, — знайде тут багатий матеріял. Той-же, кому ближче політичний бік справи, відчує певне розчарування: у вічі кидається неповнота, виразна нехіть автора торкатися де-яких моментів, особливо неприємних для нього, навмисне замовчування їх. Як приклад — вбивство голови Кубанської Краєвої Ради М. С. Рябовола. З приводу останнього він каже: „13-го червня в Ростові було забито одного з найбільш яскравих представників кубанських самостійних ґруп М. С. Рябовола. Вбийники встигли сховатися. Частина преси надала вбивству політичний характер“ (ст. 157).
Двузначний натяк на можливість неполітичних мотивів злочину і — крапка.
Чи не тому, що за небіжчиком стежили старшини „Отряда особого назначенія“ кавказької армії, на чолі якої тоді стояв автор „Записок“? В цьому відношенню автор „Очерков Русской Смуты“, ґен. Деникін, стоїть незрівняно вище, знаходячи в собі громадянську мужність не минати й невигідних для себе фактів та подій.
Починає автор свої спомини з переддня революції 1917 року, що заскочила його на посаді командира 1-ої бригади Усурійської кінної дивізії, на чолі якої стояв відомий ґен. Кримов. Останній свого часу плянував дворцовий переворот, а коли вибухла революція і пішла не тим шляхом, якого він сподівався, — став вишукувати засобів загнуздати її. Покладаючи всі надії на козаків, він закликає до співпраці Вранґеля, в складі
