Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 1. 1929.pdf/19

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

30-VIII р. 1919 в місто ввійшли частини армії Соборної України (корпуси: Запорозький та 2-й Галицький); з боку Денікина — полки гвардії та козачі частини.

Сутичка між українськими та добровольчими частинами була неминучою. Військо Соборної України мусило виступити з Київа не тільки тому, що частини Добрармії були сильніші, але й через те, що в тилу Української армії опинилася XIV Совітська армія, яка хотіла за всяку ціну прорватися на північ. На очах обох ворожих станів XIV Совітська армія, з важкими обозами, пройшла коридором, що утворився поміж арміями з півдня на північ, і зайняла Бердичів.

Я можу з певностю сказати, що війна, яка виникла потім між Українською національною збройною силою і Добрармією, лежить цілком на відповідальності керовників останньої.

Пошанований довіррям обох Українських армій, я, в товаристві панів Певного, Трепета й сотника Начальної Команди Галицької армії, провадив переговори з комісією Добрармії, на чолі якої стояв генерал Непенін[1].

Головна й непереможна перепона була в пропозиціях добровольців — підписати політичну умову, яка б обнижувала вимоги Українців до культурно-освітньої автономії.

Ще тиждень проволікання, для нас дуже невигідного, бо наближалася осінь, а наша армія була необута й неодягнута, і на фронті від Кодими (залізнича стація на колії Жмеринка–Одеса) до Фастова розпочалася нова війна, яка вже мала чисто національний характер.

Українські армії кинулись до бою, і поки було тільки два вороги — „білий“ та „червоний“, вони на загал успішно провадила боротьбу; Запорожці й Волинці билися на Одеському напрямку, Київці та 3-тя дивізія — на Уманському, далі на північ був район Галицької армії.

Тиф ріжних видів та инші пошесті показалися найдужчим ворогом: за короткий час добрі військові частини, що мали найцінніші вояцькі кадри, гинули від тифу.

Наприклад, Запорозька група (дві дивізії), що в липні мала до десяти тисяч чоловік і втратила в боях з добровольцями не більш як 200–300 чоловік, — на листопад числила лише 2–3 тисячі.

Коли Українська армія так гинула від пошестей, бо не мала ліків і не могла їх одержати з-за кордону через заборону держав, які підтримували Денікина, то Добрармія мала добре організовані санітарні потяги і не боялася тифу.

Не дивно, що в цих умовах, замісць успіхів, настали воєнні невдачі, які мали наслідком відступ нашого війська на всьому

7

  1. Особливу ролю відогравав офіцер Цімерман, майор Української Галицької армії.