чергового наказу промовити до війська святочним привітом і висловити йому всю ту повагу, що Вища Команда мала до нього за його лицарські чини й ґероїчне поступовання.
Як завжди, на перешкоді у мене став брак грунтовного знання мови; полк. Долуд в цьому відношенню був сильніщий за мене. Тому я лишав йому в цій справі вибір своєрідних форм і виразів.
До вечірні ми трохи спізнилися; нарід великим натовпом оточував невеличку, недавно поновлену церкву; середина її на цей раз мала вигляд незвичайний — поміж селян було рясно вкраплено наше старшинство й козацтво; на хорах пізнаю старшин і козаків конвою. Хто міг би сказати, що це було в грудні 1919 року, на Великій Україні, на Київщині, коли вона була охоплена вся полумям революційної боротьби?
Вертаюся. Хату неможна було впізнати, приготовану до вечері. Полк. Ткачук зробив все, що було в його силах, аби виконати обрядову частину Свят-Вечора, в який по нашому прекрасному звичаю збіраються всі до купи, без ріжниці станів.
Це дуже добре вражає й так допомагає старшому начальникові надати Святочній вечері цілком семейний характер. Традиційна святочна тиша; думки кожного скеровані до своєї хати, родинних обставин.
Під час вечері надійшли поздоровлення від дивізій: отамана Тютюнника, отамана Загродського, а від імени Запорожців вітали команду зі святом полковники Дубовий, Алмазів й бажали кращих днів Країні й нам.
Пізніш, оповіли про прибуття хору під проводом місцевого вчителя — студента политехники.
Різдвяний гимн „Христос Рождається“ змінив національний „Ще не вмерла Україна і слава і воля“, відспіваний усіма присутніми. Далі промовив студент-диріґент хору.
Не пригадую собі слів, що тоді я промовив, проте певно памятаю, що було висловлено думки й почуття найдорожчі для них, хто вже знайшов свою батьківщину, для якої назва „малорос“ стала ганьбою.
На Уманьщині, а також на Поділлю й Херсонщині, де в ту зиму перебувала наша збройна сила — Армія У. Н. Р. і Галицька армія, — під Свят-вечір було напевно чимало хатинок, в яких вояцтво й селянство рідними співами славили народження Предвічного й злучали з цим свої надії на прийдешнє світле для України народження — на незалежне життя.
Хор відспівував колядки, а думки мої перенеслися на рік назад. Пригадалося Різдво в Галичині, в м. Бібрці. Тоді картина була инша, — кожна з воюючих сторін очикувала, щоб скористати зі святочного настрою ворога й зробити буцім несподіваний напад. В той Свят-Вечір галицькі стрільці в передових шанцях особливо пильно та напружено вдивлялися в темряву ночи…
28
