слово — остаточно виявили і зафіксували тогочасну ідеолоґію війська, — воно було за національну суверенність на ґрунті демократичному.
Так була поставлена крапка над „і“. До самого кінця походу, ні при яких обставинах, які-б вони не були важкі, питань про „орієнтацію“ у війську більш ніхто не підносив.
Мимохіть насувається питання: чому, при такій важкій військовій і політичній ситуації, військо наше залишилося вірним своїй ідеолоґії? Думати, що це був крок не розважний, а інстинктивний, — не приходиться, бо не таке було наше військо. За часи 3-х річної національної революції воно звикло вдумливо відноситися до політичного життя.
А приводи до цього були такі: опинившись в самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеолоґії з ідеолоґією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу — крім назви „петлюрівці“ часто-густо можна було вже чути ще назви „українці“, „наше військо“; бо, зрештою, не було вже родини, яка-б так чи инакше не була звязана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував, як інвалід, вдома; не мало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома, і т. п.
Присутність у війську українському священиків і щире виконування реліґійних треб також дуже імпонувало селянським масам; можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо єдналися в загальній журбі про долю Рідного Краю; при похоронах забитих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все село — всі жінки загалом клопоталися, щоб прибрати гарно покійника, кладучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням духу відбувався такий похорон, і тут над новою труною знов було єднання. На крові та сльозах зміцнялася козацька й селянська думка — прокльони і заклики до помсти змішувались з салютаційними сальвами та співом гимну „Ще не вмерла Україна“.
Нарешті українська мова, що все лунала у війську, єднала його з суспільством.
У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані втікачів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі свої хати. Оце-ж той ґрунт, на якому не тільки не деморалізувалось, а навпаки, зміцнялось і гуртувалося в тісне коло військової семї наше військо, що 18 січня ще раз виявило себе, як ідейних борців, що мали свій певний шлях, — а шлях цей був „Заповіт“ Тарасів Шевченків:
„…вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кровю
Волю окропіте!…“
Я не вважаю потрібним ховати назву дивізії, що вислала була делєґатів до боротьбистів — це були Волинці. Зроблено це було
