Сіріло… Посвистували на Полтавських двірцях меневруючі паротяги, але в самій Полтаві тиша була, як у могилі: мешканці спочивали тихим, спокійним сном…
Все видніше й видніше робилось на дворі й коли, нарешті, розвиднилося вже так, що лихтарі на вулицях було погашено, раптово, з боку Рибців, раз-по-раз, гукнула тричі гармата, й рештунки з неймовірним свистом, пролетівши над сонним містом, розірвались у Червоних касарнях, де розположився старшинський курінь Деникінців.
Це був умовний знак повстанцям до наступу разом.
Несподіваний гук гармати вмить розбудив Полтавців: все схопилось, заметушилось, насторожилося!
Знову тиша…
Хто стріляв, і що значили ці постріли, ніхто не знав, не догадувався, але коли навколо міста затріщали мушкети, заграли кулемети й на Огневому полі, з боку манастиря й по Кобиляцькій вулиці зявились лави озброєних людей у свитках, кожухах, бородатих і зовсім безвусих, які, мов бурхлива хвиля, посувалися вперед, граючи на свою смертельну зброю, — всім і особливо Деникінцям стало ясно й зрозуміло, що сваволі й знущанням над національною гідністю вкраїнського народу наближається кінець.
Це були повстанці на чолі з Будяком.
Вхопились спросоння Деникінці за зброю, але оборонити Полтаву було вже запізно.
Напад повстанців був такий плановий, несподіваний і завзятий, що Деникінці, хоч і переважали числом, — не в силі були його стримати і в розпуці, зриваючи погони й кидаючи рушниці за паркани, заметушилися по місті, наче риба в ятірі, шукаючи по льохах та пивницях захисту, порятунку…
Стрілянина стихла в обідню пору, й тільки де-не-де чути було поодинокі мушкетні постріли: господарями Полтави були повстанці…
Коли зброя й одяг були навантажені й вивезені з Полтави, а політичні вязні звільнені, з боку Рибців знову гуркнула тричі гармата й повстанці, зі співом „Ще не вмерла Україна“, залишили місто, щоби в найближчому часі, озброївши здобутками наступу якнайчисленіші повстанчі відділи, розпочати широку боротьбу за визволення Батьківщини з-під московського ярма.
