Але за те з великим співчуттям, з великою, може не зовсім одвертою підтримкою ставилося військове міністерство Української Держави до формувань на терені України особливого корпусу, Южної армії, Астраханської, Добровольчої…
„Україна широко розкрила двері допомоги не лише для Дону, але й для всіх добровольчих орґанізацій, що розпочали формувати північні й південні армії для відбудування Росії“ (А. Черячукін. „Донскія делегаціи на Украйну и в Берлин в 1918–1919 г.“ Донская Лєтолись № 3, стран. 206).
Що-до державної української діяльности військового міністерства не зайве підкреслити факт, що його наводить шановний автор, як план десанту на чорноморському побережжі на допомогу Кубані розбився „через саботаж або, вірніше, зраду одного з високих чинників українського міністерства війни: очевидячки, бувши в стосунках із ґенералом Алексєєвим і сприяючи його планам, цей пан умисно затягав справу, не зважаючи на виразні накази гетьмана й військового міністра, зволікав під ріжними претекстами почати операції, а тим часом Алексєєв швиденько вирушив у похід, захопив Катеринодар… Таким способом, замість приязної або навіть прилученої до нас Кубани повстала територія, опанована Добровольчою російською армією з її ворожими до українства відносинами й планами відбудови „єдиної неділимої“ Росії“ (стор. 198).
На жаль, не тільки не зазначає шановний автор за наступну долю цього „високого чинника“ (боїмося, що й по „зраді“ він спокійнісінько працював на попередній посаді), але навіть не вважає за потрібне „пролити“ світло правди“ на прізвище цієї людини, очевидячки теж не „чужої“ й не „ворожої“ до українства.
