ких цілей „привіт Зїздові“ від неістнуючої „Громади У. С. X. Д. з Радянської України“ та розіслав цей привіт „в орґанізаційному порядку“, не подумавши навіть, який матеріял дає він більшовицьким аґентам для провокаційної роботи супроти наражених на дійсну небезпеку людей. Щоб такій провокації хоч почасти запобігти, оцим прилюдно заявляю, що ніяких „громад“ на Радянській Україні У. С. X. Д. не мав і не має.
Врешті „зїзд“ ухвалив листа до мене з поученням, щоб я „не піддавався нашептам як злої хвороби, так і злих людей“ і вказав мені ще в одній, але цим разом анонімній резолюції (ч. 2) на мої гріхи, що, мовляв, не виявив належної покори перед Ясновельможним Паном Гетьманом той, хто сам авторитет Гетьмана обороняв. Цього листа до мене підписали і резолюції ухвалили (цитую підписи так, як вони в ориґіналі): М. Омелянович-Павленко (старший), о. Т. Горникевич, С. Шемет, І. Лоський, Ол. Скоропис-Йолтуховський, Мірчук, Олекс. Шаповал, Д. Олянчин, М. Піонтковський, В. Мурашко.
Панове учасники ванзейських чаїв! Хто мені „нашептав“ обїхати круги дідичів правобічної України з моїм відчитом-закликом: „Шляхта на Україні“ тоді (1908 р.), коли все українство було соціялістичне, а не соціялісти були ворогами України (цей заклик мій без впливу на „союзи землевластників“, що сотворили потім через десять літ Гетьманство, не остався)? Хто мені „нашептав“ відродити на еміґрації опозорену ідею гетьманську, від якої всі тоді втікали, замість поклонитись, як це дехто з Вас уже робить, а дехто ще робити буде, варшавському урядові і вернути в свої рідні волинські сторони? Хто дав Вам право ображати тяжким закидом безхарактерности людину, якої 4-х з Вас навіть у вічі не бачило? Коли-б Ви всі видержали на українськім громадськім шляху все те, що я видержав і не подався, і із своєї лінії не зійшов, то й тоді Ви таких закидів робити мені не малиб нрава. А за Вашу пораду „не піддаватись нашептам“, дозвольте бодай 5-м з Вас дати теж пораду: Високоповажані Панове! Як той, що молячись собі лоба розбив, не робіть з монархізму карикатури. Не тратьте ніколи пуття, чести і поваги на вид гетьманських пиріжків, тим більше в Ванзее, де вони начинені політичною нечистотою і де Вам вже їх більше не дадуть після того, як Ви своїми підписами шахрайське діло підкріпили. Бо монархізм — той дійсний, сильний, не альбанський — це боротьба за монархічний закон — закон чести і поваги — не тільки з руїнниками громадянами, а ще більше з руїнниками монархами, чи такими, що на монархів претендують. Прочитайте собі історію Анґлії і затямте це!
