даня всякого лєґітимізму, всякої предопреділеної персоніфікації — не єсть, і не може бути движучою, творчою політичною силою. В таких умовах єдиний позитивний бік еміґрантської персоніфікації перестає істнувати, а всі її неґативні риси виступають в повній силі. Так сталось і у нас.
Бо монархічна ідея у нас, де монархізм український єсть ідеєю будуччини, мусить розвиватись так само, як всі инші ідеї. Перемогти ці инші ідеї вона може більшою позитивною активністю і більшою ідейною дисциплінованостю своїх визнавців, а не тим, що вона реставрує законні права Монарха. В українських умовах законність династії до часу сотвореня монархії все буде фікцією. І ніякі зусилля, як показав наш досвід, цього факту змінити не в силі. Будувати-ж на фікції і перемогти фікцією — неможливо.
Персоніфікація української монархічної ідеї заздалегідь, вже на еміґрації, не дала і не дає розвинутись умовам, необхідним для перемоги цієї ідеї. Вона нищить передумову притягненя активних елєментів: самовідреченя і моральне переродженя бувших політичних діячів. Коли має бути возстановлений бувший Гетьман — то чому не маю бути возстановлений я, його бувший староста? І чому це я во імя ідеї мушу слухати оцього теоретика, коли у мене, практичного діяча, ось які великі реальні заслуги в минулім, а у нього тільки писанина? Так поволі в міру поширеня, а значить і меншої небезпечности — з течії ідейної рух гетьманський перетворювався в „практичну політику“ бувших великостей, ідучих, по прикладу персоніфікуючого до самореставрації.
Єдиною движучою силою оцих „гетьманців“ стала зненависть до демократії і підкреслюваня своєї лояльности супроти особи Гетьмана. З моїх „Листів“ вони присвоїли собі лиш вступ: — критику демократичних методів орґанізації громадянства. При чім з цієї моєї неперсональної критики методів зробив собі кождий з них персональну критику нелюбих йому партій чи осіб. Справа персоніфікації, яка в моїх „Листах“ трактується, як частина нашої ідеолоґії, при чім як частина зовсім не першорядної ваги, і справа особи, яка на сторінках „Листів“ займає всього кілька рядків, стали раптом, як писав мені один з цих „гетьманців“, „центральним місцем гетьманської ідеолоґії“. Натомість вся позитивна частина моєї праці осталась для більшости „орґанізованих гетьманців“ чужа, нечитана, незрозуміла. Таким чином серед ширших безкритичних кругів ідеолоґія гетьманства придбала славу якогось пугала на демократію і безнадійної реабілітації для бувшого Гетьмана.
Наслідки цього стали для нас фатальні. Умовою нашого
