буття, було сполучити старі, вже ослабівші, але зберігаючі традицію та присущий їм ідеалізм, елєменти попередньої провідної верстви з молодими, сильними, активними елєментами нового, народжуючогося проводу. З демократії таким чином до гетьманського руху мало війти все те, що при своїй активности і своїй самопошані, хотіло добровільно обмежити свою дотеперішню хаотичну експанзивність: шануючі себе сини демосу, нова наростаюча сила, що добровільно обмежує себе послухом закону і авторитетам во імя здійсненя свого горячого, позитивного хотіння Держави. Із старої провідної верстви ми мали надію побачити в наших рядах все, що в ній було ще життєздатне і поважне.
Персоніфікація на еміґрації одрізала нам шлях до цього резервуару наших сил і нашої будуччини. Коли „орґанізовані гетьманці“ стали всю позитивну частину нашої ідеолоґії вважати шкідливою „романтикою“ а практичною політичною роботою стала у них лайка демократії, та прославлюваня ванзейського „монарха“ і боротьба з неблагонадійностю, то поважних елєментів з посеред старої провідної верстви для політичних пустомельств ми не діждемось. А з посеред демократії до гетьманського руху не найцінніщим одкрився шлях, а найгіршим: ренеґатським, або пасивним елєментам.
Перші ставатимуть гетьманцями, щоб стати „аристократами“ або позводити свої особисті порахунки. Побувати на чаї у „Ясновельможного“, бути „на ти“ з якимсь „ґрафом“, хвалитись близькими зносинами з якоюсь бувшою великостю або плюгавити во імя „авторитету Гетьмана“ своїх бувших товаришів по валеню гетьманства і тим підготовляти собі шлях для дальших політичних викрутасів на дикім полі українськім — ось який зарисовується вже тепер профіль першого типу „гетьманців“.
Другий — елєменти пасивні — баласт всякого творчого руху. Люде не знаючі муки від противенства між дійсним і бажаним. Тому не відчуваючі потреби творчости. Тому позбавлені здатности впливання, здійснюваня, притягання. Хитаючись сюди туди за перших часів еміґрації, вони знайдуть в персоніфікованім гетьманстві знов те, чого їм треба: замість ідеї нашої, розворушуючої уми, примушуючої до політичного переродженя — готову завдяки персоніфікації формулу, увільняючу від думаня і ділання. По що працювати над собою для здійсненя гетьманської ідеї, коли в Ванзее сидить вже готовий Гетьман? По що трудитися, коли вистане „присягнути“ і писати доноси до „Ясновельможного“? І як за дореволюційних часів ці елєменти причепили себе до всеспасаючого соціялізму, так тепер вони вхопились за персоніфікацію. — „Білий гетьманський кінь“, замість колишнього „потягу революції“ буде їх тепер везти до „України“ і горе тому, хто як перед революцією, так і тепер зважиться проти таких надій протестувати.
