Сторінка:Збірник Хліборобської України, Том 1 (1931).djvu/9

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ванзейського „Гетьманства“. І тут і там однакові типи людей витворили чужий дійсним болям Української Землі світок бувших діячів, з претенсіями на репрезентацію „держави“ і на промовляння „іменем держави“. Наслідки цього для самої української державної ідеї єсть і будуть фатальні.

Оці еміґрантські „держави“, по прикладу держав реальних мусять вести, розуміється, „реальну політику“. Не боротьба за збереженя державної ідеї стає їх завданням, а боротьба за збереженя себе „до часу повороту на Україну“. Во імя цього робляться „договори“ з иншими державами і весь центр ваги з ідеї переноситься на гроші. В перекладі на реальну політичну мову це означає: на Українській Землі поширювання найгіршої, бо замаскованої форми угодовства, а на еміґрації політику авантюризму, шукання покупців на ту чи иншу готову вже, персоніфіковану, фірму чи форму „української держави“.

Бачили ми вже в Західних Українських Землях таких „гетьманців“, що домагались угоди з варшавським урядом на тій мовляв підставі, що гетьманство це консерватизм, а консерватизм це неґація революції, а неґація революції це признання сучасного стану. Коли проти такого своєрідно „українського“ розуміння державного консерватизму я як найгостріще виступав, то прихильники персоніфікації, по прикладу персоніфікуючого, назвали це „божевільними, руйнуючими наше діло сварками“. Бо справді, що може шкодити „гетьманській державі в Ванзее“, коли вірні піддані цієї держави дістануть в Польщі за свою лояльність ріжні, хоч-би і невеличкі, блага. Виступають же піддані У. Н. Р. в ролі посередників лиж варшавським урядом і українською національною меншостю в Польщі, в ролі вразумителів цієї меншости. Чому-ж таку ролю не могли-б перебрати на себе „більш культурно і політично вироблені“ піддані Ванзейської держави? Або чи не допоможе швидкому поворотові цієї „держави“ на свою власну територію, коли Гетьман за матеріяльну підтримку зречеться державних українських прав до якоїсь „менше важної“ частини цієї території. Між т. зв. „Петлюрівщиною“ і т. зв. „Скоропадщиною“, в які перетворились під впливом еміґрантської персоніфікації і республиканський і гетьманський рухи, ніякої суттєвої ріжниці нема.

Паралєльно з ширеням угодовства на українских землях під фірмою вірности еміґрантській українській державі і паралєльно з еміґрантським політичним авантюризмом, при якому не знати, де кінчається суверен, а де починається аґент, персоніфікація несе з собою ще одно, може найгірше зло: осмішеня символів української державної ідеї. Коли мірилом вартости стає не вірність ідеї, а благонадійність супроти персоніфікуючої особи, то на верх силою річей вибиваються типи реальної політики, що оцю політику реальну проводять в цензорствах іменем держави голодуючих студентів по „республіканських“ чи „гетьманских“ інтернатах. Можна собі уявити яке поняття про „українсь-