його тїла, лишилась ще думка, повільна вправдї і лїнива, але незвичайно виразна.
Бідна моя Mapґepiта плакала припавши на колїнах до моєї постели, повторяючи зломаним голосом.
— Він умер, Боже! він умер!
Чи се була смерть, той дивний стан безвладности спаралїжованого тїла, підчас коли думка лишилась все чинною? Чи се була моя душа , що запізнилась була в черепі, заким зібралась відлетїти?
Від дитиньства я терпів на нервові атаки. Дварази, коли я був зовсїм молодий сильна горячка трохи мене не вбила. Oпісля моє окруженє звикло бачити мене слабовитим; і я сам заборонив був Марґерітї посилати по лїкаря, коли я ляг ранком в день нашого приїзду до Парижа у сих мебльованих кімнатах при улици До Фін. Вистарчить, мовляв, трохи відпочинку, се змученє з подорожи так мене зломило. Одначе я відчував страшну трівогу. Ми покинули наше місце на провінциї зовсїм несподївано, дуже бідні, так що ледви змогли діждатись першої місячної платнї в адмінїстрації, де я одержав був місце. І ось сей наглий випадок забирав мене зі сьвіта !
