— Пане сотнику, ми до вас…
Я відірвався від мрій…
Двох козаків моїх стояло біля порогу…
— Ну, що вам?
— Пане сотнику, не відцурайтеся нашої куті. Перша чота дуже просить вас посидіти з нами…
Ах, мої милі козаки й товариші!.. Кілька років уже, як ми несемо один тягар, тягнемо один гуж й горимо одним вогнем… Хіба можу я цуратися?!
— Дякую… Добре… З першою зіркою буду!..
— От спасибі вам!. А що? Я казав, що пан сотник — наш… Ми ж будемо чекати на вас, п. сотнику!
— Гаразд, гаразд… Дякую…
Вони пішли…
Мої господарі також мене запрошували, але я подякував і пояснив, що мушу бути з моїми козаками…
От і перша зірка! Настає Святий Вечір!
Іду до школи, де була перша чота… Вікна освітлені… чується метушня… порання…
Входжу…
— Струнко!..
— Дякую, дякую, мої милі товариші… Тепер я ваш гість, а не начальник…
— Просимо сідати, п. сотнику. Ось сюди.
Стіл застелений чистим білим папером… На ньому ріжна закуска: смажена риба, веніґрет з городовини, холодний пісний борщ і навіть пляшка вишняку… А в святім куті на околоті соломи — кутя й узвар з овочів…
— Ну, панове товариші, — сідаймо, бо Святий Вечір уже настав. Вітаю вас зі святами, бажаю
