Іще рік один вороном чорним кружляв
Над тобою, коханий мій краю,
Пив твою щиру кров, на хрестах розпинав, —
Ти ж, як велетень, гірко в терпінні ридав,
То зривався в пориві відчаю…
По степах твоіх буйних, невільним гріхом
Підвелися високі могили, —
Ти ж над ними стоіш із похмурим чолом,
Чорні хмари встають над тобою кругом,
Наче Демона-Згубника крила.
Ти ж такий безталанний стоіш і сумний,
Тільки гаряче дишеш, бо хочеш
Вийти з тьми на шлях рівний, широкий, ясний,
Вільним співом залити свій степ золотий,
Щастям втерти скорботніі очі.
О, мій старче одвічний, невільнику мій,
Виростай своїм гнівом і рвінням! —
Недалеко вже час — поведем тебе в бій,
Щоб в борні тій останній, жорстокій, важкій
Ти розкинув темниці склепіння.
Знаю, ти переможеш! Пурпурні вінки
На чолі твоїм будуть сіяти,
В шлях великий навіки зіллються стежки…
Чорним вороном більше ніколи роки
Над тобою не будуть кружляти!
/„Лісовик”, грудень-січень 1946 р./
