Сторінка:З поезій повстанської боротьби 1947.djvu/20

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


ВОЛОДИМИРУ СОСЮРІ
відповідь на „Посланіє обдуреним".

О, наймите сліпий і підлий
Кого вернутись кличег ти?
Нащо знамена своі рідні
Кричиш прилюдно розп'ясти?!
Хіба не сам ти, бувши юним,
Думою, палко ім моливсь,
Під ними йшов проти Комуни,
За волю краю свого бивсь!
Хіба не ти в полках Петлюри
Пройшов вітчизну з краю в край,
Як ураган, як помсти буря,
В душі ховаючи відчай?
А потім… Потім, як і Юда,
Покинув, зрадив ти, утік
І в каятті себе бив в груди,
Щоб кат „невільні юні блуди”
І все простив тобі на вік!
За гріш продався ти, за слово
Ласкаве ката проміняв
Своі пісні такі чудові,
Серця якими хвил вав.
Мовчав глухим, немов не чув:
Як застогнала Украіна
В своій глибокій домовині,
В кайданах кат іі закув!
Ти ввесь втонув в п'янім тумані
Гучних бенкетів і розпуст
На святах Рильських і Бажанів,
Де ще раз вимовив: — Клянусь!
Байструче підлий Украіни,
Дикарю „красноі Москви”,
Попавши в зрадну зграю й нині
Святині рідні ганьбиш ти!
Ти сам обдурений словами
Катів своіх. Безтяжник сам!