Ця сторінка вичитана
З Філїкаї.
До Італїї.
Італїо, Італїо! О, ти,
Що маєш дар за всї дари природи —
Отой нещасний спадок красоти,
Якого вже не знищуть всї пригоди!
О, кращ, коли-б у тебе менше вроди,
А більш завзяття до борнї й мети,
Щоб не знущались як тепер кати,
Щоб смерти жах не підтинав свободи!
Не слали-б Альпи гальскої орди —
До смаку з По, серед лихого бою,
Твоєю кровю впитись місць води.
Ти не ставала-б у чужі ряди,
Не жертвувала для других собою,
Вік не служила-б — вільно чи рабою!
З Леопардї.
До самого себе.
Засни; засни, на віки опочинь,
О, моє серце, змучене та бите!
Шкода конать! Життя тїка мов тїнь…
Не надь же знов мене, зрадливий сьвіте!
Загибло все, що марилось колись
Та озаряло чарами мертвоту;
