Надїй нема, — вони пережились;
До прошлого не буде повороту.
Мінї не треба золотих химер
З тії доби, як все ясним зробилось;
Останнїй пал в моїй душі замер.
Доволї ти, безглузде серце, билось!
Не плач дарма: весь мир неварт сльози.
Облуда, лжа. Земля — шматок багнюки;
Сьвіт — тільки привид. Гинь, не дорожи
Нїчим, здрігнись перед кінцем з розпуки!
Глянь на безцїльну доленьку людску,
Що власть слїпа призначила на горе,
На смерть конечну — люту та гидку!…
Замкнись, замкнись, о, моє серце хворе!
Зневаж себе і других, — все зневаж;
Найпаче-ж ту шалену, дику силу,
Що жизнь дає природї, і вона-ж
Живуще все склада в сиру могилу.
За верстаком ткачі; з очий анї сльозини;
Зубовий скрегіт… віки те-ж само…
— Тобі, Нїмеччино, покрівля за години,
З трикляттями бездольної людини,
Тчемо, тчемо!
Трикляття ідолу, що нам за бога став ся,
А з голоду та холоду мремо!
