кінцї тільки утому, з якою він боров ся ще сильнїйше, нїж дотепер з усїм иньшим злом.
Його сердечна нудьга нищила всї останнї сили його духа, його живість і вражливість; він став сумним товаришем, чим раз більше нещасливим і чим раз більше несправедливим, чим нещасливійшим себе почував. Принаймнї так говорять приятелї Альберта; вони кажуть, що Вертер не зумів оцїнити сього чистого, спокійного чоловіка, котрий нарештї досяг довго бажаного щастя; не зумів оцїнити і його заходів задержати те щастє й на будуче, він, котрий через днину зуживав весь свій маєток, щоб вечером страждати й зносити нужду. Альберт, говорять вони, не перемінив ся за такий короткий час, він був все ще тойсам, якого Вертер з самого початку знав і так дуже поважав і цїнив. Він любив Льоту над усе, гордив ся нею і бажав також, щоб кождий уважав її за найгарнїйшу людину.
Чи можна, отже, осуджувати його за се, коли він старав ся відвернути і тїнь підозріня, коли не бажав, навіть і в найневиннїйший спосіб, з нїким дїлити свій дорогоцїйнний скарб. Вони признають також, що Альберт часто покидав кімнату своєї жінки, коли у неї був Вертер, але не з ненависти чи з неохоти до свого приятеля, а тільки через те що відчував, що Вертер звязаний його присутністю.
Батько Льоти був нездоров, і се задержувало його дома; він прислав їй свій екіпаж і вона поїхала. Був гарний зимовий день, упав густо перший снїг і покрив цїлу околицю.
На другий день ранком Вертер пішов за нею, щоб, відвезти її до дому як що Альберт за нею не прийде.
