Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/101

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Ясна погода не богато впливала на його понурі гадки; якийсь мрачний гнїт лежав на його душі, сумні образи запанували в нїй на добре, а його ум не знав нїякого руху, як тільки перехід від одної болючої гадки до другої.

Жиючи з самим собою у вічній незгодї, вважав він і відносини иньших людей неясними й підозрілими, думав, що розбив гарне пожитє Альберта з його дружиною, робив собі через те докори, до яких долучувалась і тайна нехіть до Альберта.

По дорозї його гадки прийшли на сей предмет.

„Так, так“, говорив він сам до себе з тайним скреготом зубів — „ось се довірливе, приязне поведеннє, делїкатне й повне співчутя, ось вона, ся спокійна, тревала вірність! Се тільки ситість і байдужність! Чи не потягає його більш всяке нужденне дїло, нїж дорога, незрівняна жінка?

„Чи вміє він цїнити своє щастє? Чи вміє він поважати її так, як вона сього заслугує? Вона його, добре, вона його — я знаю се, таксамо як знаю і щось иньше, менї здаєть ся, що я до сеї гадки привик, а я через неї ще збожеволїю, вона мене погубить. А чи його приязнь до мене тревала? Чи не добачає він вже в моїм привязанню до Льоти претенсії на свої права, в моїм поважанню для неї тихого докору? Я добре се знаю, я відчуваю се і він нерадо мене бачить — бажає, щоб віддалив ся, моя присутність йому прикра“.

Він з часта здержував свій скорий хід, з часта приставав і навіть, здавалось, хотїв завертати; одначе всеж таки йшов далї і з тими гадками і розмовою з самим собою дійшов нарештї нїби й против своєї волї до ловецького дому.

Він увійшов в двері, спитав про старого і про Льоту — і застав дім в якімсь руху. Найстар-