тер підходячи до вязня. Той поглянув спокійно на нього і мовчав, а опісля відповів байдужно: „Нїхто її не дістане, нїкого вона не дістане“. — Вязня завели до коршми, а Вертер спішно відійшов.
Ся страшна стріча потрясла і збурила всю його істоту. В одній хвилї вийшов він з свойого смутку, пригнобленя й резиґнації: його опанувало непоборне співчутє й бажанє ратувати сього чоловіка. Він уважав його таким нещасним і як злочинця — невинним, він так глибоко входив в його положеннє, що сподївав ся напевно й иньших пересвідчити в його невиновности. І вже забажав говорити за нього, вже тиснулась йому на уста як найживійша оборона і він спішив до ловецького дому і не міг по дорозї здержатись, щоб все те, що мав висказати судії, не говорити півголосом самому собі.
Увійшовши в кімнатку, застав вже там Альберта. Се збентежило його на хвилину, але він скоро знов опамятав ся і з запалом висказав судії свій погляд. Той потрясав з часта головою і хоч Вертер представив все, що тільки може сказати чоловік на оборону чоловіка і то з як найбільшим захопленєм, живостю й правдою, — всеж таки, як се й легко собі представити, судії він тим не зворушив. Він не давав навіть нашому приятелеви виговоритись, перечив йому живо і картав за те, що той бере в оборону скритовбийника!
Він доказував йому, що таким чином може бути знищене державне безпеченство, і додав також, що в сїй річи нїчого не зможе зробити не принявши на себе як найбільшої відповідальности, — все отже мусить іти в порядку, приписаним ходом.
Вертер ще не піддавав ся, а тільки просив, щоб судя дивив ся через пальцї, якби помогли сьому чоловікови утїкти! І сього також судя
