йому відмовив. В кінцї вмішав ся до розмови і Альберт і станув також на сторонї судї. Вертера переголосували і він з невимовним стражданнєм зібрав ся йти, а судя ще кілька разів повторив: „Нї, його неможливо вратувати!“
Як сильно мусїли вразити його сї слова, показуєть ся з маленької записки, найденої поміж його паперами, а писаної напевне сьогож дня.
„Тебе, нещасний, неможливо вратувати! Я добре бачу, що нас неможливо вратувати“.
Те, що зрештою ще говорив Альберт в справі увязненого в присутности судї, було Вертерови страшно відразливе: йому здавалось, що в сьому містить ся певна ураза для нього, і хоч після довшого роздуму не укрилось перед бистротою його ума, що правда була по сторонї їх обох, то всеж таки йому здавалось, що мусїв би виректи ся своєї внутрішньої істоти, якби признав се, якби згодив ся з ними.
Межи його паперами знайшов ся листочок, котрий відносить ся до сього, і котрий мабуть відбиває вповнї його відносини до Альберта:
„Що се поможе, коли я собі говорю і ще раз говорю, що він чесний і добрий, алеж се розриває менї все моє нутро; я не можу бути справедливий“.
Вечер був лагідний, на дворі збиралось роставати, тому Льота вернулась з Альбертом пішки. Дорогою вона оглядалась сюди то туди, якби їй браковало товариства Вертера. Альберт почав про нього говорити: і ганив його і віддавав йому справедливість.
Згадав також його нещасне коханнє і висказав бажаннє якось його відсунути. — „Я бажав би сього і задля нас“, сказав він, „і прошу тебе“ говорив він далї, „постарай ся його поведенню супроти тебе дати иньший напрям — часті його візити зробити рідшими. Люди починають звертати увагу, і я знаю, що про се вже тут і там говорено“.
