Льота мовчала, і Альберт наче відчув її мовчанку, бодай від того часу не згадував при нїй нїколи Вертера, а як що вона його згадала, то він не піддержував розмови або звертав її на щось иньше.
Се даремне зусилє, яке зробив Вертер, щоб ратувати сього нещасного, се був останнїй блиск поломіня світла, що вже погасало; тепер він потонув ще глибше в болю й безчинности; особливо вийшов майже зовсїм з рівноваги, коли почув, що його покличуть на свідка против сього чоловіка, котрий тепер почав заперечувати свою вину.
Все, що тільки коли небудь неприємне йому трапилось в його публичнім житю, всї прикрости в посольстві, все, що коли небудь не удалось, що його гризло, все те нараз піднялось в його душі. Через те все він почував себе наче управнений до безчинности, і вважав зовсїм безнадїйним, нездатним ухопитись за яку небудь нитку, що звязувала б його з інтересами загального житя, і так давши волю своїй вражливости, думкам і своїй безмежній пристрасти, у одноманїтности сумного товариства найдорожшої й наймилїйшої істоти, якої спокій він нищив, зуживаючи безцїльно і безвиглядно свої сили, наближав ся він чим раз більше до сумного кінця.
Лишило ся кілька листів, які ми тут хочемо навести як найсильнїйше свідоцтво його душевного безладя, пристрасти й безнастанного змаганя.
„12 грудня.
Дорогий Вільгельме, я тепер в такім станї, у якім певно бували сї, про котрих думали, що їх нечистий обплутав. Деколи мене опановує щось дивне; се анї страх, анї бажанє — се якась невідома сила, що намагаєть ся розірвати мої груди, що придушує менї горло! Горе, горе! І тодї у сїй не-
