хвильку продовжити своє на пів-мертве, безрадісне істованє“.
„14 грудня.
Що се таке, мій дорогий? я сам себе бою ся! Чиж любов моя до неї не найсвятїйша, найчистїйша братня любов? Чи почував я коли в душі своїй якесь злочинне бажанє? Не хочу клястись… А ось тепер сни! О як правдиво почували сї люди, що приписували такі суперечні дїланя чужим силам! Сеї ночи! я здрігаюсь сказати се, — я держав її в обіймах, пригортаючи сильно до себе і цїлував без кінця її губи, котрі щось шептали! моє око потопало у її опянїлих очах! О, Господи! Я дуже провинив ся, коли ще тепер я почуваю себе щасливим, викликаючи в собі з повною нїжністю спогад про сї палкі радости. О, Льото, Льото!… А менї вже кінець! Мій розум мішаєть ся, вже вісїм днїв я не маю памяти, а очи мої повні слїз. Менї всюди зле і піде не добре. Я нїчого не хочу, нїчого не бажаю. Лїпше булоб менї відійти“.
Серед таких обставин, намір покинути сей світ кріпшав у душі Вертера в сїм часї чим раз більше. Від часу повороту до Льоти, се був все останнїй його вигляд, остання надїя; але він сказав був собі, що се не має бути наглий, необдуманий поступок; він хоче зробити сей крок у повнїй свідомости і з рішучістю, яко мога найспокійнїйшою.
Його сумнїви, його суперечку з самим собою видає одна записка, мабуть початий лист до Вільгельма, без дати, знайдена в його паперах: „Її присутність, її доля, її співчутє для мене все те витискає останнї сльози з мого висохлого мозку.
Піднести завісу і вступити туди, ось і все! І пощо ся несмілість, пощо проволока? Чи тому, що не знаємо, як там виглядає? що відти не повертає нїхто? і що вже така прикмета нашого духа
