перечувати хаос і тьму, там, де нїчого певного не знаємо“.
Вкінци ся сумна гадка стала йому зовсїм близька і приємна і його постанова сильна й невідклична; про се свідчить ось сей двозначний лист до приятеля:
„20 грудня.
Спасибі твойому доброму серцю, дорогий Вільгельме, що ти так підхопив се слово. Справдї, ти добре кажеш; менї булоб лїпше відійти. Проєкт, твій вернутись менї до вас, не зовсїм менї подобаєть ся; бодай я не хотїв би вертатись простою дорогою, особливо тепер, коли можна сподїватись трівалого морозу і добрих доріг. Дуже менї мило, що хочеш приїхати за мною; підожди ще два тижднї і чекай ще одного листу від мене що до дальшого. Не треба нїчого зривати, поки воно дозріє. А дви тижднї ранїйше чи пізнїйше, се богато значить. Моїй матери скажи, щоб вона молилась за свого сина, і що я прошу її вибачення за всї гризоти, які їй спричинив. Се вже така моя доля — смутити тих, котрим повинен би радість давати. Бувай здоров, мій дорогий! Нехай Бог благословить тебе! Прощай!“
Що дїялось в тім часї в душі Льоти, і який був її настрій супроти її чоловіка і супроти її нещасного приятеля, ми не рішаємось виразити се словами, хоч знаючи її характер змоглиб виробити собі про се якесь понятє, а гарна жіноча душа зможе вдуматись в її душу і разом з нею відчувати.
Стільки знаємо на певно, що вона рішила твердо зробити все, щоб віддалити, Вертера від себе, а як що зволїкала з тим, то була се нїжна, приязна пощада, бо вона знала, як йому трудно се буде — що се буде для нього майже неможливе. Але в тім часї вона була більше спонукана до
