Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/109

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

серіозного дїлання; її чоловік мовчав зовсїм про сї відносини, так як мовчала все про них і вона сама, отже тим більше їй залежало на тім, щоб дїлом дати йому доказ, що її думки годились з його думками.

Того самого дня — се була недїля перед Різдвом — коли Вертер написав до свого приятеля останнїй, тут залучений лист, пішов він був до Льоти і застав її саму. Вона була занята упорядкованнєм деяких забавок, які прилагодила була для своїх малих сестер і братів. Він говорив про сю втїху, яку будуть мати малі, і про ті часи, коли ще кождого з нас обгортав райський захват на вид пристроєної свічками, цукорками й яблоками ялинки, яка показувалась через несподївано відчинені двері. „Ви також дістанете дарунок“ — сказала Льота, скриваючи своє змішаннє під приязним усміхом. „Ви також дістанете дарунок, коли будете ґречно поводитись“. — „А що ви називаєте ґречним поведенєм?“ спитав він; „що менї робити? чи зможу я, Льото?“ — „В четвер вечером“, сказала вона, „буде святий вечір, тодї прийдуть дїти, мій батько, тодї кождий своє дістане, тодї й ви прийдїть — але не раньше“. — Вертер остовпів. — „Прошу вас дуже“ — говорила вона далї, „так вже воно буде, прошу вас се задля мойого спокою, так далї не може бути, не може так лишитись“. — Він відвернув від неї очи, почав ходити по кімнатї й бурмотїв крізь зуби: „так не може лишитись“! Льота відчувала той страшний стан, в який поставили його сї слова, і старалась всїлякими питанями звернути його гадки в иньшу сторону, але даремне. — „Нї, Льото“, сказав він, „я вас вже не побачу!“ — „Чомуж так Вертере?“ запитала вона,  ви можете, ви повинні знов нас побачити, тільки здержуйте себе. О, чому ви родились з тою пристрастю, що з непоборимою силою обхоплює все, до чого тільки доторкнеть ся! Прошу вас“, гово-