потїху у гірких сльозах! Тисячі гадок і виглядів бушували в моїй душі, а вкінцї станула сильно й суцїльно, як остання, єдина гадка, ся: я хочу вмерти! Се не роспука, се певність; я рішив ся і жертвую себе для тебе. Так, Льото, чому менї се замовчати? Одно з нас троїх мусить піти, і ним хочу я бути! О моя дорога! У сїм роздертім серцю нераз зявлялась дика гадка — убити твого чоловіка, тебе, себе! І так нехай воно й буде! Коли ти гарним лїтнїм вечером вийдеш на гору, тодї згадай мене, як то я часто з долини виходив на гору; поглянь в сторону кладовища, до моєї могили, як вітер при блеску сонця на заходї колише сюди й туди високу траву… Я був спокійний коли се починав, а тепер — тепер плачу як дитина, бо все се наче живе коло переді мною стоїть.“
Коло десятої години покликав Вертер свого слугу і одягаючись сказав йому, що за кілька днїв виїде, щоб він отже почистив одежу і приготовив все до упаковання; приказав йому зажадати всюди рахунків до заплачення, кілька позичених книжок віднести і деяким убогим, котрим він був звик що тиждня щось давати, виплатити, що їм припало б за два місяцї вперед.
Їду́ казав собі подати в кімнату, а зївши поїхав верхом до судї, якого не застав дома. Він почав ходити сюди й туди по городї і наче хотїв викликати в собі на останок всї болючі спогади.
Дїти не довго лишали його в спокою, вони ходили за ним, скакали коло нього, оповідали йому, що як ось завтра і ще завтра і ще оден день пройде, то вони дістануть у Льоти різдвяні дарунки і говорили йому про ті дива, які їм їх дїточа уява обіцювала. — „Отже завтра!“ сказав він „і ще завтра! і ще оден день!“ — поцїлував кожде сердечно й хотїв піти від них, коли ще оден хлопчик схотїв йому щось до уха сказати. Він
