своїми товаришками, аби не бути самою з Вертером. Він поклав книжки, що принїс з собою, спитав про иньші, а вона то бажала, щоб подруги прийшли, то знов бажала, щоб не приходили. Дївчина вернулась і принесла відповідь, де обі просили вибачення, що не прийдуть.
Вона хотїла була посадити дївчину з роботою в сусїднїй кімнатї; та скоро надумась інакше. Вертер ходив сюди й туди по кімнатї, вона сїла до фортепіяна й почала грати менуета, але якось не йшло. Вона зібрала свої сили й сїла спокійно поруч з Вертером, який сидїв на своїм звичайнім місци на канапі.
„Чи не маєте чого до читання?“ спитала. — У нього не було нїчого. — „Он там в моїм столику“ — почала вона, „лежить ваш переклад кількох Осіянових пісень; я їх ще не читала, бо надїялась все почути їх від вас; але до тепер не прийшло якось до сього“. — Він усміхнув ся, принїс піснї, дрож його напала, коли взяв їх в руки і сльози закрутились в очах, коли до них заглянув. Він сїв і почав читати.
„Зірко похмурої темнїючої ночи, гарно ти поблискуєш на заходї й підносиш свою промінисту головку з своєї хмари, та любо піднїмаєш ся понад горбок. Чому споглядаєш на оболоннє? Уляглись буйнї вітри; з далека чути шум потока; попід скалою грають буйні хвилї; бренькіть вечірнїх комашок носить ся над полями. Куди ти споглядаєш, миле світло? Але ти усміхаєш ся і йдеш, а хмарки окружають тебе привітно й купають твоє любе волосє. Прощавай, тихий проміню. Явись ти величаве світло душі Осіяна!
„І вона являєть ся у повній силї. Я бачу своїх розлучених приятелїв, вони збирають ся на Льорі, так як за днїв, що вже минули. — Фінґаль приходить, як вохкий стовп мраки, довкола нього його герої і ось, глянь! співочі барди: сивий Улїн!
