Виступив з гарфою Улїн, і передав нам пісню Альпіна. — Голос Улїна був привітний, а душа Ріно наче огняний промінь. Але вони вже спочивали у вузкій хатинї, а голос їх прогомонїв на землї. Раз вернув ся Улїн з полювання, коли ще героїне полягли. Він чув їх змагання в співі на горбку. Іх пісня була лагідна, але сумна. Вона, оплакувала упадок Морара, першого героя. Його душа була, як душа Фінґаля, його меч, як меч Оскара. Але він поляг і батько його голосив і очи сестри його були повні слїз, очи Мінони були слїз повні, сестри славного Морара. Вона уступила перед співом Улїна, так, як місяць на заходї, коли перечуває бурю і свою гарну голову у хмарах скриває. — Я настроїв гарфу враз з Улїном до піснї жалю.
„Пройшов вже дощ і вітер, полудне таке веселе, хмари розступають ся. Хвилями нестале сонце освітлює горбок. Гірський потік поблискує рожево на долинцї. Твоє журчаннє солодке, мій поточку; але солодший той голос, що я чую. Се голос Альпіна, він оплакує померших. Його голову наклонила старість, а жалібне його око зачервонїло. Альпіне! славний співаче! Чому ти сам на мовчазнім горбку? Чому заводиш ти, як вихор у лїсї, як хвиля на далекім берегу?“
„Мої сльози, Ріно, для померших, мій голос для жителїв могили. Стрункий ти там на горбі, і гарний поміж синами долини. Але ти поляжеш, як Морар, і на твоїй могилї засяде жалібник. Горби сї забудуть тебе, лук твій буде лежати не натягнений в твоїй світлицї.
Ти, Мораре, був швидкий, наче серна на гор-
