його кучері білі від старости, а лице його спокійне й поважне. Найгарнїйша з дївчат, сказав він, мила дочко Арміна, там коло скелї, недалеко на морі, де червонїють овочі на дереві, там жде Армар на Дауру; я прихожу, щоб його милу перевезти через бурхливе море“.
Вона пішла з ним; кликала Армара — нїякої відповіди, тільки відгомон скелї. „Армаре, мій дорогий! мій коханий! Чому трівожиш ти мене? Слухай, сину Арната! слухай! Се Даура тебе кличе“.
Ерат, зрадник, сміючись утїк на беріг. Вона підняла голос, почала кликати батька й брата: „Аріндалю! Арміне! Чи нема нїкого, щоб рятувати Дауру?“
Ії голос перелетїв через море. Мій син Аріндаль зійшов з горбка суворий з добичами полювання; стріли шурхали при його боцї, лук нїс він в руцї і пять чорносивих доґів було коло нього. Він побачив смілого Ерата на березї, ухопив і привязав його до дуба, обмотав міцно його ребра, а вітри були повні стогнань звязаного.
Аріндаль пустив ся на хвилї у своїм човнї, що привезти Дауру. Надійшов гнївний Армар, і випустив сивоперу стрілу; вона свиснула й застряла в твоїм серцю, мій Аріндалю, мій сину! Замість зрадника Ерата, згинув ти, човен доплив до скелї і він там упав і вмер. При твоїх ногах плила кров твого брата, о, яке ж було твоє горе, Дауро!
Хвилї розбили човен, Армар кидаєть ся в море, щоб вирятувати свою Дауру або вмерти. Смілий скок з горбка у хвилї — він пірнув на дно й виплинув більше.
Тільки з самотної, облитої морем скелї я чув скаргу моєї дочки. Часті й голосні були її покликування, але батько не міг її вирятувати. Цїлу ніч стояв я на березї, я бачив її при слабих промінях місяця, цїлу ніч чув я її крик, а вітер шумів сильно
