Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/123

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ки, пригортала їх до себе, прихилялась до нього порушена горем, і їх палаючі обличя дотикали одно одного. Вони забули про цїлий світ. Він обхопив її руками, пригорнув до себе й цїлував без памяти її дрожачі губи. — „Вертер!“ — закликала вона здавленним голосом, відвертаючись, „Вертер!“ — і відсунула слабою рукою його грудь від своєї; — „Вертер“! промовила вона спокійним тоном найблагороднїйшого чутя. — Він не спротивляв ся, випустив її з своїх обіймів і упав наче без памяти перед нею. Вона висвободилась і серед трівожного замішаня дрожачи поміж любовю й гнївом сказала: „Се останнїй раз! Вертер! Ви вже мене не побачите“. — І кинувши на нещасного погляд повний любови вона відійшла у сусїдню кімнату й замкнула її за собою. Вертер протягав за нею руки, не рішаючись її задержати. Він лежав на землї сперши голову на канапу і в такім положеню перебув більше як пів години, аж доки якийсь рух не привів його до себе. Се була служниця, яка хотїла накривати до столу. Він почав ходити по кімнатї сюди й туди, а коли побачив себе знов самим, підійшов до дверей кабінета й закликав тихим голосом: „Льото! Льото! Ще тільки одно слово! Ще тільки прощавай!“

Вона мовчала. Він ждав і просив і ждав; тодї на силу вирвав ся й закликав: „Прощавай, Льото! на віки прощавай!“

Він прийшов до міської брами. Сторожі, що вже були звикли до нього, пропустили його мовчки. Порошило нїби дощем нїби снїгом і аж коло одинадцятого постукав він знов. Коли він вернув ся до дому, завважив його слуга, що його пан прийшов без капелюха. Він не рішав ся щось говорити, роздяг його — все було мокре. Опісля знайдено капелюх на скалї, яка на склонї горба сторчить понад долиною, і трудно зрозуміти, як Вертер