О вибач менї, вибач! Вчора! Се повинна бути остання хвиля мого житя. О, ангеле! Перший раз, без сумнїву, перший раз в найглибшім моїм нутрі загорілось розкішне чутє: Вона мене любить! вона мене любить! На моїх губах горить ще святий вогонь, що виходив з твоїх губ, нове, тепле чутє наповняє моє серце. Вибач менї, вибач!
Ах я знав, що ти мене любила, знав се з перших повних гадки поглядів, з перших стиснень руки, — а всеж таки коли я відходив, коли бачив при тобі Альберта я упадав на духу і мене мучили сумнїви.
Чи памятаєш, як ти прислала менї квітки після того, коли ти у сїм фатальнім товаристві не могла до мене анї слова промовити, анї протягнути менї руки? Я стояв пів ночи перед ними на колїнах і вони доказали менї твою любов. Але ж сї вражіня минули, так як затираєть ся кождий раз в душі вірного почутє ласки його Бога, яку йому в повній небесній щедротї подавано в святих видимих знаках.
Все те минає, але нїяка вічність не вгасить сього палкого житя, якого я зазнав вчера на твоїх губах, яке почуваю в собі!
Вона мене любить! Вона обіймала се рамя, сї губи дрожали на її губах, сї уста шепотїли близько її уст. Вона моя! Ти моя! Так Льото, на віки.
І щож се значить, що Альберт твій чоловік? Чоловік! Се для сього світа — і для сього світа гріх, що я тебе люблю, що радо взяв би тебе з його обіймів у свої? Гріх? Нехай, і я караюсь за нього; я пізнав його у всїй його небесній роскоши, він влив в моє серце бальзам житя й силу. Від сеї хвилї ти моя, моя, Льото! Я йду вперед, іду до мойого вітця, до твого вітця. Йому я поскаржусь, і він мене потїшить, аж поки ти не прийдеш, а я полечу тобі на зустріч і обійму тебе і лишусь при тобі перед обличєм Безконечного у вічних обіймах.
