Всї мої річи в порядку. Прощавай! Ми побачимось знов і певно веселїйше“.
„Я зле тобі відвдячив ся, Альберте, і ти вибачиш менї. Я нарушив спокій твого дому, я внїс між вас недовірє. Бувай здоров! Я хочу вже се скінчити. О, колиб ви були щасливі через мою смерть! Альберте, Альберте! зроби щасливим сього ангела! І нехай спочиває боже благословеннє на вас“.
Сього вечера він довго ще перебирав у своїх паперах, богато подер і кинув у піч, запечатав кілька пакетів з адресом до Вільгельма. Там були уступи, відорвані гадки, яких я богато бачив. Опісля в десятій годинї наказавши принести собі фляшку вина й підложити огню, відослав спати слугу, котрого кімнатка, як і спальнї всїх иньших домашнїх, були ззаду далеко. Хлопець ляг одягнений, аби ранком бути під рукою, бо його пан сказав був йому, що почтові конї зайдуть перед шестою годиною.
„Після одинайцятої.
Так все тихо довкола мене і така спокійна душа моя. Дякую тобі Боже, що сим останнїм моїм хвилям даруєш таке тепло, таку силу.
Я приступаю до вікна, моя наймилїйша, і бачу через грізні хмари, що пересувають ся, поодинокі звізди вічного неба! Нї, ви не спадете! Вічний держить на серцї вас і мене. Я бачив звізди дишля великого воза, наймилїйшої з усїх констеляцій. Коли я йшов вечером від тебе, коли вийшов я за твої ворота, він стояв против мене. З яким опянїннєм я дивив ся на нього, і з піднятими руками називав його святим знаком мойого теперішнього щастя! І ще… Льото, що тільки не нагадує менї тебе! Чи не окружаєш ти мене! Чи не назбирав я, як дитина, ріжних дрібничок, яких ти, свята моя, дотикала!
