бохонець чорного хлїба і краяла своїм маленьким, кождому відповідно до його віку й апетиту, і подавала кождому з такою ввічливістю, а знов кожде з них викликало так щиро своє „спасибі“, сягаючи в гору маленькою ручкою за хлїбом, ще як його кроїли, а взявши свій хлїб або бігло або йшло, відповідно до свого характеру, до брами, щоб побачити чужих людей і коляску, в якій їх Льота мала поїхати. — „Вибачайте, що через мене ви мусїли трудитись аж сюди, а дами чекати. За ріжними клопотами по дому й за одяганнєм я забула дати дїтям підвечірок, а вони не хочуть, щоб хто иньший краяв їм хлїб тільки я“. — Я поклонив ся незамітно, моя цїла душа була занята її постатю, тоном, рухами, і нарештї коли вона вбігла на хвильку в кімнату, щоб взяти рукавицї й віяльце, я мав час опамятати ся від наглого вражіння. Малі оглядали мене з далека з боку, а я підійшов до найменьшого, з милим, щасливим виразом лиця. Воно почало відступати, коли як раз в дверях показала ся Льота: „Люі, дай ручку стрийкови!“ — Хлопчик зробив се дуже охотно і я не міг здержатись, щоб не вважаючи на брудний носик, сердечно його не поцїлувати. — „Стрийкови“?, сказав я, протягаючи їй руку, „чи думаєте, що я варт того щастя бути з вами посвояченим?“ — „О,“ сказала вона, свобідно усміхаючись, наше посвояченнє дуже широке, і менї булоб прикро, якби ви були в нїм найгіршим.
По дорозї дала вона порученє Софії, найстаршій по собі, може одинадцятилїтнїй дївчинцї, уважати пильно на дїтей і привитати від неї батька, коли він вернеть ся з кінної прогульки. Малим знов сказала, щоб вони слухались своєї сестрички Софії, так якби се вона сама була, — що і прирекли виразно декотрі з них. Маленька бльондинка, може шестилїтня, сказала: Сеж не ти Льота, ми тебе таки більше любимо. — Два найстарші хлоп-
