Я старав ся скрити вражінє, яке зробили на мене сї слова. Але се, розумієть ся не тревало довго: бо чуючи, як вона з такою правдою говорила принагідно про „Векфільдського священика“, про ⁂ —, я зовсїм вийшов з рівноваги, висказав їй все, що мусїв сказати і аж по якімсь часї, коли Льота звернула розмову до иньших, запримітив, що ті цїлий той час просидїли так, наче їх не було. Тїтка поглянула на мене більше нїж раз своїм іронїчним носиком, але менї се було байдуже.
В дальшій розмові говорилось про те, чи велика приємність танцювати — „Коли ся пристрасть і заслугує догани“, сказала Льота, то я все таки признаю ся, що для мене нема нїчого понад танець. І навіть коли чимсь зажурю ся, а перетарабаню собі на своїм розстроєнім фортепянї контраданса, то зараз знов усе буде добре“.
Як я вдивляв ся підчас розмови в чорні очи, як сї живі губки й свіже, веселе личко поривало всю мою душу, як потонув я зовсїм у її чудовій бесїдї, не чуючи навіть слів, яких вона уживала! — все те ти можеш собі представити знаючи мене. Одним словом, я висїв наче у снї з коляски, коли ми станули перед балевим павільоном і справдї все довкола, цїлий світ бачив нїби в сонній мрацї, так, що ледви звернув увагу на музику, що звенїла нам з освітленої салї.
Два пани Одран і якийсь NN — хто годен всї імена спамятати! —, що були дансерами Льоти і тїтки, стрінули нас на вступі, забрали свої дами, а я повів свою.
Ми хороводили ся в менуетї; я запрошував до танцю одну даму за другою, і навіть найнезноснїйшим з них трудно було закінчити танець, подавши руку дансерови. Льота і її дансер почали анґлїйського, а як мило було менї, коли в рядї фіґур вона і з нами танцювала, — се ти можеш відчувати. Треба бачити, як вона танцює! Знаєш, вона від-
