Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/28

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

додержати їм компанїю? — про неї я можу не журитись. — „Доки я бачу сї очи“, сказав я і поглянув пильно на неї, „доти нема небезпеки.“ — І так ми обоє держались, аж до її воріт, які служниця тихенько відчинила і на її запитання впевнила її, що батько й дїти здорові і всї ще сплять. Я покинув її просячи позволеня побачити її ще того самого дня; вона позволила і я прийшов: і від сеї хвилї хоч сонце, місяць і звізди йдуть своєю дорогою, я не знаю нї дня нї ночи, і світ цїлий губить ся передо мною.

21 червня.

Я переживаю такі щасливі днї, які Бог приготовив своїм святим, і хоч би зі мною не знати що стало ся, то я не мав би права говорити, що не зазнав радости, найчистїйшої радости житя. — Ти знаєш мій Вальгайм; я там зовсїм оселив ся, звідти маю тільки пів години до Льоти, там відчуваю я все щастє дане чоловікови.

Чи думав я, вибираючи собі Вальгайм за цїль моїх проходів, що він лежить так близько неба! Як часто в моїх далеких мандрівках, то з гори, то з рівнини через ріку бачив я сей стрілецький домок, що тепер містить в собі всї мої бажання!

Я богато роздумував, дорогий Вільгельме, про жадобу чоловіка до щораз ширших просторів, до нових відкрить, блуканин, — і знов про сей внутрішнїй нахил до добровільного обмеження себе тїсними межами привичок, не журячись зовсїм тим, що поза ними з права чи з лїва дїєть ся. Дивно се: коли я прийшов сюди і з горбка споглядав на гарну долинку, то так мене тут все потягало до себе. — Там лїсок! — ах, коли-б то увійти в його тїни! — Там шпиль гори! — ах, якби то з нього поглянути на околицю! — А ланцюх горбків переплетених з собою і милі долини! — о, коли-б то